Інклюзивний Київ: Який стан справ з доступністю у столиці

Згідно з Конвенцією про права осіб з інвалідністю Україна зобов’язується забезпечувати й заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й основоположних свобод всіма особами з інвалідністю без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності. Зокрема, вживати всіх належних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, що визнаються міжнародним договором. Проте, якою насправді є ситуація з виконанням умов Конвенції сьогодні, можна проаналізувати на прикладі столиці, а саме зручності її для різних груп населення.

У статті 9 Конвенції про права осіб з інвалідністю, що була ратифікована у 2009 році, йдеться про те, що держави-учасниці мають надати особам з інвалідністю можливість вести належний спосіб життя й забезпечити доступ нарівні з іншими до фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, а також до об’єктів і послуг. Тобто мають бути усунені усі бар’єри та перепони, що перешкоджають доступності, адже саме такі проблеми, як відсутність пандусів, ліфтів, підйомників, тактильних плит і табличок зі шрифтом Брайля, унеможливлюють відчуття самодостатності та рівності поруч з іншими людьми без подібних вад.

На жаль, усім відома приказка “Моя хата скраю — нічого не знаю” надто добре демонструє менталітет українців щодо маломобільної групи населення та осіб з інвалідністю. Люди забувають про те, що подібні проблеми можуть спіткати кожного, а травмування чи природні народження дитини та старіння роблять кожного з нас потенційно маломобільними. І лише тоді, коли на собі відчувається несправедливість у ставленні та наданні благ, проблема починає актуалізуватись.

Вивчаючи питання доступності у світі, все більше відходять від медичного сприйняття проблеми, говорячи про її соціальний аспект — інклюзивність, універсальний дизайн. Принципи універсального дизайну покликані вирішувати проблеми всього населення, не відокремлюючи людей за різними ознаками. В Україні така практика лише починає розвиватись і вже стикається з безліччю проблем. Однією з найзначніших є те, що люди не знають своїх прав, тому не готові боротися за них, спонукаючи до змін. Кожен громадянин України відповідно до Конституції України, Державних будівельних норм України, закону “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” та наказу “Про затвердження Порядку проведення ремонту та утримання об’єктів благоустрою населених пунктів” має право до безперешкодного доступу до соціальної інфраструктури. Якщо доступу немає, менеджерка проектів, ГО Центр “Соціальна Дія” Олена Бондаренко радить діяти: від перемовин з самими компаніями до звернення до суду. Право звернутися до суду закріплене в низці законодавчих актів та міжнародних зобов’язань. Це стосується й формування мікрорайонів, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів фізичного  оточення, а також підприємств, організацій та  фізичних осіб — підприємців, котрі здійснюють транспортне обслуговування населення.

Іншими, паралельними попередній, є проблеми недовіри до судової влади України і складність ведення судових розглядів для пересічного громадянина (брак знання, часу, коштів). Але не варто забувати, що є й елементи поза судового розгляду, такі як пости у соціальних мережах, поширення та обмін думками, звернення у ЗМІ, петиції. Адже, на жаль, поки люди будуть приймати невиконання базових потреб, представники державної влади мовчатимуть, тим самим гальмуючи Україну в розвитку.

Київ, як столиця, мав би показувати гарні результати у виконанні умов доступності усіх послуг та благ для кожного громадянина країни. Але за результатами всеукраїнського муніципального опитування 2018 року можна зробити висновок, що Київ майже не пристосований не лише для людей з певними вадами зору, слуху та опорно-рухового апарату, а й для маломобільної групи населення.

Результати всеукраїнського муніципального дослідження 2018 у сфері “Доступ для людей з інвалідністю”.

Результати всеукраїнського муніципального дослідження 2018 у сфері “Зручність для людей з дитячими колясками”.

Наприклад, якщо говорити про Київський метрополітен, який вважається зручним видом транспорту та допомагає киянам уникати безлічі заторів, для таких людей стає справжньою проблемою, що змушує їх вибирати наземні варіанти пересування.

Схема Київського метрополітену з позначками про доступність станцій

На схемі метрополітену зазначено (за допомогою позначки), що 12 з 52 станцій обладнані ліфтами та підйомниками: “Червоний Хутір”, “Бориспільська” та “Вирлиця” на “зеленій” гілці метро; “Лівобережна”, “Дарниця” та “Лісова” — “червона” гілка; “Теремки”, “Іподром”, “Виставковий центр”, “Васильківська”, “Голосіївська” та “Деміївська” — “синя” гілка. Вважається, що на цих станціях було зроблено усе для організації комфортного та рівного користування метрополітеном усіма громадянами країни. На перший погляд це справді так: такі станції, як “Червоний Хутір” та “Деміївська”, не тільки обладнані ліфтами для зручного пересування, а й їхні платформи устелені тактильною плиткою, яка підказує, де варто зупинитись. Станція Деміївська також має підйомник.

Тактильна плита і ліфт на станціях метро Червоний Хутір та Деміївська

Ліфт для людей з інвалідністю та МГН на станції метро Деміївська

Працюючий підйомник станції метро Деміївська

Проте чи дійсно можна говорити про реальну безпечність та доступність інших станцій для маломобільних людей? Адже, за словами киян, деякі ліфти на станціях не працюють, ба більше, відчиняються вони за проханням і не для кожного охочого.

Щодо наземного громадського транспорту теж є сумніви в готовності до безпечного перевезення людей з різними вадами: близько 90% транспорту абсолютно не підготовлені для маломобільних груп населення. Проблему з низькопідлоговим транспортом можна було б вирішити за допомогою конструкції швидкісного трамваю, проте, аби піднятися до деяких станцій, пасажирам спочатку треба спуститися у перехід для придбання квитка, а далі — знову піднятися вже на саму станцію. Зокрема, такі маніпуляції треба зробити, аби потрапити на низку станцій Борщагівської лінії (“Індустріальна”, “Політехнічна”, “Героїв Севастополя”). Більшість платформ на станціях не устелені тактильною плиткою (на відрізку від “Старовокзальної” до станції “Гната Юри” тактильну плитку мають платформи станцій “Вацлава Гавела”, “Польова” та “Політехнічна” — саме ті станції, що нещодавно були реконструйовані). Проте реконструкція не змінила стану речей з підйомниками та ліфтами, які з різних причин не працюють. Наприклад, підйомники станції “Вацлава Гавела” досі не працюють після нападу вандалів, а працівники станції “Політехнічна” знизують плечима, кажучи про те, що підйомник є, але немає оператора, який би з ним працював.

Непрацюючий підйомник на станції швидкісного трамвая “Політехнічна”

Непрацюючі ліфти на станції швидкісного трамвая “Площа Перемоги”

Ще однією не менш важливою проблемою станцій швидкісного трамваю є їхній незадовільний вигляд, адже окрім тих станцій, які було відремонтовано, реконструкції потребують платформи станцій “Героїв Севастополя”, “Сім’ї Сосніних” та інші. Адже бруківка, яка давно мала б бути замінена, може зашкодити не лише людям з різними вадами, а й скалічити інших пасажирів.

Стан бруківки на станціях швидкісного трамваю

Автобуси з низькою підлогою та висувними пандусами теж могли б полегшити життя певним групам населення, якби: всі водії під’їжджали впритул до тротуару; зупинки будувались одного рівня; дороги були без вибоїн та ям і головне, якби ці пандуси справді використовувались, а не просто встановлювались для “галочки”. Говорячи на тему висувних пандусів в автобусах, у багатьох людей маломобільної групи одразу виникає запитання про ще одну проблему, яка заважає дістатися салону: як бути людині на візку чи з коляскою, коли немає кондуктора і водій, на якого покладена відповідальність опускати цей пандус, ніяк не може покинути керма? Як варіант, експерти радять у майбутніх проектах та розробках щодо подібного транспорту зробити висувний пандус автоматизованим (він має опускатися за допомогою певної кнопки) або ж пояснити громадянам, як це зробити власноруч за допомогою інструкції. Тоді кожен зможе допомогти один одному.

Стан асфальту та бруківки на шляхах

І якщо проблеми з якісним ремонтом доріг надовго зависнули у повітрі, то питання зі скошеними бордюрами, тактильними плитами та пандусами для “галочки” чекають нагального рішення. Наприклад, громадський діяч Олег Рівтін говорить про те, що користуватись металевими каркасами — подобами на пандуси може лише сильна фізично здорова людина, адже вони є незручними та небезпечними. До того ж більшість пандусів зроблені абияк, без урахування ДБН, що унеможливлює досягнення результату у вигляді доступності.

Київські пандуси, якими неможливо користуватись

Київські пандуси, якими неможливо користуватись

Говорячи про проблеми у формуванні доступного середовища для людей з порушеннями зору, експерт з архітектурної доступності, співзасновник студії універсального дизайну ORFO Володимир Висоцький зазначає, що тактильні плити, укладання яких на сьогодні здебільшого не відповідає нормам, можна було б замінити на бруківку різного типу, адже люди з вадами зору орієнтуються саме за звуком тростини до того, що під нею. За словами фахівця, згідно нових будівельних норм роль тактильних смуг у вуличному просторі можуть виконувати бордюрний камінь, газон, пішохідна доріжка, яка має з одного чи двох боків різне за фактурою покриття зі стандартних матеріалів, комбіновані покриття з різних на дотик і за кольором типів тротуарної плитки, бруківки, асфальту. Головне — це тактильна і кольорова відмінність між покриттями. Якщо говорити про світлофори, то можна зазначити, що більшість міст України вже мають сучасні світлофори зі звуковими сигналами для оповіщення, також для незрячих пішоходів українські винахідники розробили спеціальний звуковий маячок, який працює за допомогою додатку на смартфоні або невеликого пульта на батарейках (розробники зазначають, що поки є лише для Android, iOS версія у розробці). Інтерфейс додатка адаптовано для користувачів будь-якого віку, і при активації різні моделі маячків здатні озвучувати колір світлофору, номер транспорту, інформувати про стан роботи системи. Для любителів атмосферних переглядів кіно у кінотеатрах проводяться спеціальні кінопокази у рамках проекту з адаптації фільмів для людей з вадами зору, де про те, що відбувається на екрані, глядачам повідомляється через навушник (аудіодискрипція).

Для громадян з вадами слуху минулого року відкрили урядову “гарячу лінію”, де приймаються звернення до органів виконавчої влади через Skype-зв’язок. Проте, незважаючи на те, що в Україні близько 223 000 людей спілкуються саме мовою жестів і держава за законом України “Про мову” зобов’язалась сприяти розвитку української мови жестів для спілкування із та між людьми з вадами слуху, мовлення з сурдоперекладом ведуть лише декілька українських телеканалів — “Прямий” та “UA: Перший”, також випуски новин ТСН на телеканалі “1+1”.

Державні будівельні норми забезпечують особам з інвалідністю та маломобільним групам населення можливість якомога зручніше потрапляти до бажаного місця прибуття. В них прописані не лише норми щодо будівництва пандусів, укладання тактильних плит, розташування паркувальних місць, входів і шляхів руху до будівель, а й зони обслуговування відвідувачів у громадських будівлях та спорудах, які мають бути однаково доступні для всіх груп населення. І хоч на папері є чітко прописані норми, створені для того, аби надати реальне полегшення МГН та особам з інвалідністю, через халатність та небажання витрачати кошти на удосконалення закладів та споруд ними найчастіше знівельовано. Наприклад, у роз’ясненні Державної архітектурно-будівельної інспекції до вимог ДБН “Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення” зазначається важливість наявності кнопки виклику персоналу при вході до аптеки чи аптечного кіоску, що не звільняє заклади охорони здоров’я від виконання інших умов, зазначених ДБН у повному обсязі. Проте на ділі бачимо зовсім інше.

Цілодобова аптека з кнопкою виклику

Кнопки виклику мають лише цілодобові аптеки, які здебільшого розташовані надто високо для людини у візку, тому доводиться задовольнятися пандусами, які більшість аптек справді мають.

Питання забезпечення доступності та універсального дизайну стосується і приватників, адже будь-який підприємець має підпорядковуватись законам держави, в якій веде свій бізнес. Менеджерка проектів, ГО Центр “Соціальна Дія” Олена Бондаренко зазначає: “Якщо людину “змушують відчувати себе іншою” “через наявність перепон і бар’єрів”, це може обмежувати певні права (наприклад, обмежувати доступ до послуг, які мають бути доступними для всіх). Це вже свідчить про можливу дискримінацію. Відповідно до закону “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”, заборона дискримінації діє в усіх сферах суспільних відносин, а тому поширюється на приватні компанії, так само, як інші закони, наприклад, податкові норми”. Тож низка статей захищає права громадян та регламентує рівне відношення та однакові права для усіх відвідувачів чи покупців. Тому усі громадські заклади незалежно від форми власності повинні дотримуватись ДБН, чого зараз здебільшого не відбувається. Рішенням цієї проблеми може стати посилення відповідальності за недотримання законів та ДБН України у вигляді штрафів, висвітлення у ЗМІ та вироку суду переробити об’єкт. За словами громадського діяча Олега Рівтіна, це потрібно для того, щоб чиновники чи компанії, які перші відчують подібні санкції на собі, зрозуміли, що потрібно робити усе як слід одразу, бо як мінімум це обійдеться дешевше, аніж потім перероблювати.

Є й позитивні приклади, які змушують замислитися над тим, що рівність та доступність — не ідеалізація суспільства, а реальність, до якої треба прагнути. Як зазначає Олена Бондаренко, окрім забезпечення доступності у світі є вимоги щодо навчання персоналу з роботи з клієнтами з інвалідністю, втілення політик рівності щодо клієнтів та персоналу та  забезпечення доступності інформації компанії та ін. Такі практики втілюються в Канаді, Великій Британії, Польщі тощо. Наприклад, у канадській провінції Манітоба діє закон про доступність для всіх жителів провінції. Він регулює не лише архітектурну доступність для своїх громадян, а й виховує рівне відношення до кожного, згідно з Кодексом прав людини (Манітоба). А Варшавське метро обладнане спеціальними рельєфними лініями, які показують, де закінчується перон та як знайти ліфт і вихід з платформи.

Одна зі станцій Варшавського метрополітену

Україна теж намагається крок за кроком наздоганяти більш розвинуті в цьому плані країни. Зокрема, реконструйовано Національний музей Тараса Шевченка, де для людей з інвалідністю проводять спеціальні альтернативні екскурсії, надають послуги екскурсовода-перекладача жестовою мовою. Є спеціальні тактильні доріжки, для маломобільної групи населення нормативні пандуси з невеликим кутом нахилу та поручнями, ліфти.

Національний музей Тараса Шевченка

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків пропонує арт-терапевтичні програми для дітей та дорослих з інтелектуальною недостатністю, а також екскурсії для людей з вадами зору за допомогою аудіогіда, зазначаючи, що контакт із мистецтвом — це терапія, яка здатна якісно змінювати життя та відкривати нові горизонти. IT-парк UNIT.City відповідно до своєї назви створює вільний простір для об’єднання людей: промарковані шляхи, зрозумілі вказівники, електропарковка, паркомісця для людей з інвалідністю, відкриті простори та пологі пандуси з ліфтами — усе, що робить середовище талановитих спеціалістів доступним для будь-якої групи населення.

IT-парк UNIT.City

Міське кафе “Хармс” пропонує відвідувачам із вадами зору меню зі шрифтом Брайля, також заклад піклується й про маломобільну групу населення, організувавши простір таким чином, аби людині на візку було зручно. Українські ресторани мережі “МакДональдз” також пропонують відвідувачам з порушенням зору меню шрифтом Брайля.

Мистецький арсенал та арт-завод Платформа адаптовані для МГН — вільний простір, пандуси та відсутність бордюрів значно полегшують пересування. Також на території арт-заводу Платформа є декілька “тихих зон”, де люди з ментальними порушеннями можуть провести час.

Табличка в Мистецькому Арсеналі зі шрифтом Брайля

І, незважаючи на те, що саме завдяки громадськості, небайдужим людям, які об’єднуються та сприяють актуалізації й вирішенню багатьох важливих питань (зокрема, спільнота Київ дружній для батьків і малюків та спільнота громадського ресторану Urban Space 500), музеї, бібліотеки та інші заклади удосконалюються та стають доступними, але саме органи державної влади мають стежити за дотриманням законодавства та реагувати на скарги про порушення, розробляючи стратегії для забезпечення доступності разом з приватними компаніями. Адже дістатися до тієї самої інклюзивної бібліотеки, музею або закладу харчування особам з інвалідністю та МГН досі проблематично.

Проблеми сфери забезпечення доступності та комфортності життєдіяльності осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення потребують нагального вирішення. Кожна з проблем є ідеальною можливістю — базою, з якої слід починати. Варто аналізувати досвід інших країн та наздоганяти їх, не чекаючи запровадження змін на державному рівні, треба починати зміни з себе. Люди повинні усвідомити, що вони мають право на якісне життя, і можуть його вимагати, говорити про те, що їм необхідно, знаходити однодумців, ставати більш уважнішими один до одного, виховувати у собі моральність, освіченість та толерантність.